Новини
19.03.2024

17.06.2018 набули чинності зміни до Цивільного кодексу України

17.06.2018 набули чинності зміни до Цивільного кодексу України, передбачені Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» від 06.02.2018 № 2275‑VIII, відповідно до яких були змінені:

1) стаття 98: змінено частину 1, викладено у новій редакції частину 3, виключено частину 5;

2) стаття 100: викладено у новій редакції статтю;

3) стаття 104: доповнено частинами 2‑4, вважати частинами 5‑7 частини 2‑4;

4) підрозділ 4 параграфу 1 глави 8 підрозділу 2 розділу ІІ книги 1: виключено назву підрозділу, виключено статті 140‑151;

5) стаття 258: доповнено пунктом 8 частину 2.

В якості обґрунтування та мети прийняття змін в пояснювальній записці до відповідного законопроекту було вказано слідуюче.

Обґрунтування необхідності прийняття змін

Товариства з обмеженою відповідальністю є найбільш поширеною організаційно-правовою формою для малого та середнього бізнесу. Правова конструкція товариства з обмеженою відповідальністю повинна бути достатньо гнучкою, щоб бути пристосованою до потреб широкого спектру підприємств, які суттєво відрізняються одне від одного такими параметрами, як кількість учасників, обсяг активів, види діяльності, кількість працюючих тощо. В той же час в основу закону мають бути закладені доступні та надійні механізми захисту прав та інтересів учасників, швидкого та справедливого вирішення внутрішніх конфліктів, які можуть загрожувати життєздатності бізнесу.

Товариства з додатковою відповідальністю є набагато менш поширеними, оскільки забезпечують своїм учасникам менш привабливий режим, який передбачає накладення на них додаткової відповідальності за можливі борги товариства при ліквідації. Однак, згідно чинного законодавства окремі види діяльності не можуть здійснюватись товариствами з обмеженою відповідальністю, але можуть здійснюватись товариствами з додатковою відповідальністю (страховики). З технічної точки зору, правовий режим товариств з додатковою відповідальністю є тотожним правовому режиму регулювання діяльності товариств з обмеженою відповідальністю, за винятком наведеної деталі. Відповідно всі недоліки чинного законодавства які стосуються регулювання товариств з обмеженою відповідальністю, так і всі пропозиції щодо вдосконалення регулювання товариств з обмеженою відповідальністю, наведені в проекті, повною мірою стосуються і товариств з додатковою відповідальністю.

Чинне законодавство, яким регулюється діяльність товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю, складається з положень Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Закону України «Про господарські товариства», є суперечливим, фрагментарним та таким, що не відповідає сучасним вимогам щодо гнучкості та ефективності регулювання.

Серед недоліків чинного законодавства слід відзначити наступні.

Права учасників товариств або не закріплені належним чином, або позбавлені механізмів реалізації та захисту.

Так, учасникам товариства не гарантується доступ до фінансових документів товариства, що позбавляє їх можливості вчасно виявити порушення своїх прав та зібрати необхідні докази для отримання судового захисту.

Невизначеність правового механізму виключення учасника з товариства призводить до зловживання цим правом з боку інших учасників, створення атмосфери недовіри та інтриг між учасниками.

Неможливість створення в товаристві з обмеженою відповідальністю такого органу, як наглядова рада, суттєво знижує привабливість цієї організаційної форми для іноземних інвесторів, які змушені або нести значні витрати на участь своїх представників у частих загальних зборах, або ризикують втратити контроль над діяльністю товариства, схожі проблеми є характерними і для великих груп компаній, менеджмент яких об‘єктивно не в змозі постійно приділяти достатню увагу контролю за діяльністю менеджерів залежного товариства.

Відсутність належного механізму контролю за діяльністю виконавчого органу та притягнення до відповідальності його членів призводить, з одного боку, до надмірного втручання учасників в управлінські процеси, а, з іншого боку, збільшення випадків, коли зухвалі зловживання менеджерів залишаються безкарними.

Відсутність механізму вчинення правочинів із заінтересованістю призводить до вилучення прибутків товариств та інвестованих учасниками коштів недобросовісними менеджерами або контролюючими учасниками, формування атмосфери взаємної недовіри між учасниками та виведення активів при перших ознаках фінансових проблем та позбавлення кредиторів будь-яких шансів отримати навіть часткове задоволення своїх вимог.

Ці та інші вади у регулюванні товариств з обмеженою відповідальністю стримують розвиток малого та середнього бізнесу, призводять до руйнування життєздатних підприємств у випадках відносно незначних конфліктів між учасниками, перехоплення контролю та незаконного вилучення активів, пригнічують розвиток підприємництва та інвестиційні процеси.

Вдосконалення правового режиму діяльності товариств з обмеженою відповідальністю та прийняття Закону «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», який відповідає кращим міжнародним стандартам регулювання корпорацій, дозволить значно покращити умови діяльності більш як п’ятсот тисяч зареєстрованих в Україні товариств з обмеженою відповідальністю та створити привабливу альтернативу для багатьох підприємств, які сьогодні існують у надмірно обтяжливій для них організаційно-правовій формі акціонерних товариств.

Мета змін

Метою законопроекту є вдосконалення регулювання відносин, які пов’язані із створенням, діяльністю та припиненням товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю. Усунення значних вад, які існують у чинному законодавстві, та приведення його у відповідність із нормами та концептуальними підходами, характерними для законодавчих актів Європейського Союзу та країн-членів ЄС. Прийняття окремого комплексного закону про товариства з обмеженою відповідальністю та споріднені з ними товариства з додатковою відповідальністю стане логічним продовженням шляху розвитку українського законодавства, закладеного прийняттям Закону України «Про акціонерні товариства», надасть можливість врегулювати відповідні відносини із належним ступенем деталізації, забезпечити необхідну гнучкість регулювання, усунути існуючі в діючих актах дублювання та розбіжності, та дозволить значно покращити інвестиційний клімат та умови здійснення підприємницької діяльності.

17.06.2018 набули чинності зміни до Господарського кодексу України

17.06.2018 набули чинності зміни до Господарського кодексу України, передбачені Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» від 06.02.2018 № 2275‑VIII, відповідно до яких були змінені:

1) стаття 79: викладено у новій редакції статтю;

2) стаття 86: викладено у новій редакції статтю;

3) глава 9: виключено статті 87, 88, 91 та 92;

4) глава 22: виключено статтю 207.

В якості обґрунтування та мети прийняття змін в пояснювальній записці до відповідного законопроекту було вказано слідуюче.

Обґрунтування необхідності прийняття змін

Товариства з обмеженою відповідальністю є найбільш поширеною організаційно-правовою формою для малого та середнього бізнесу. Правова конструкція товариства з обмеженою відповідальністю повинна бути достатньо гнучкою, щоб бути пристосованою до потреб широкого спектру підприємств, які суттєво відрізняються одне від одного такими параметрами, як кількість учасників, обсяг активів, види діяльності, кількість працюючих тощо. В той же час в основу закону мають бути закладені доступні та надійні механізми захисту прав та інтересів учасників, швидкого та справедливого вирішення внутрішніх конфліктів, які можуть загрожувати життєздатності бізнесу.

Товариства з додатковою відповідальністю є набагато менш поширеними, оскільки забезпечують своїм учасникам менш привабливий режим, який передбачає накладення на них додаткової відповідальності за можливі борги товариства при ліквідації. Однак, згідно чинного законодавства окремі види діяльності не можуть здійснюватись товариствами з обмеженою відповідальністю, але можуть здійснюватись товариствами з додатковою відповідальністю (страховики). З технічної точки зору, правовий режим товариств з додатковою відповідальністю є тотожним правовому режиму регулювання діяльності товариств з обмеженою відповідальністю, за винятком наведеної деталі. Відповідно всі недоліки чинного законодавства які стосуються регулювання товариств з обмеженою відповідальністю, так і всі пропозиції щодо вдосконалення регулювання товариств з обмеженою відповідальністю, наведені в проекті, повною мірою стосуються і товариств з додатковою відповідальністю.

Чинне законодавство, яким регулюється діяльність товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю, складається з положень Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Закону України «Про господарські товариства», є суперечливим, фрагментарним та таким, що не відповідає сучасним вимогам щодо гнучкості та ефективності регулювання.

Серед недоліків чинного законодавства слід відзначити наступні.

Права учасників товариств або не закріплені належним чином, або позбавлені механізмів реалізації та захисту.

Так, учасникам товариства не гарантується доступ до фінансових документів товариства, що позбавляє їх можливості вчасно виявити порушення своїх прав та зібрати необхідні докази для отримання судового захисту.

Невизначеність правового механізму виключення учасника з товариства призводить до зловживання цим правом з боку інших учасників, створення атмосфери недовіри та інтриг між учасниками.

Неможливість створення в товаристві з обмеженою відповідальністю такого органу, як наглядова рада, суттєво знижує привабливість цієї організаційної форми для іноземних інвесторів, які змушені або нести значні витрати на участь своїх представників у частих загальних зборах, або ризикують втратити контроль над діяльністю товариства, схожі проблеми є характерними і для великих груп компаній, менеджмент яких об‘єктивно не в змозі постійно приділяти достатню увагу контролю за діяльністю менеджерів залежного товариства.

Відсутність належного механізму контролю за діяльністю виконавчого органу та притягнення до відповідальності його членів призводить, з одного боку, до надмірного втручання учасників в управлінські процеси, а, з іншого боку, збільшення випадків, коли зухвалі зловживання менеджерів залишаються безкарними.

Відсутність механізму вчинення правочинів із заінтересованістю призводить до вилучення прибутків товариств та інвестованих учасниками коштів недобросовісними менеджерами або контролюючими учасниками, формування атмосфери взаємної недовіри між учасниками та виведення активів при перших ознаках фінансових проблем та позбавлення кредиторів будь-яких шансів отримати навіть часткове задоволення своїх вимог.

Ці та інші вади у регулюванні товариств з обмеженою відповідальністю стримують розвиток малого та середнього бізнесу, призводять до руйнування життєздатних підприємств у випадках відносно незначних конфліктів між учасниками, перехоплення контролю та незаконного вилучення активів, пригнічують розвиток підприємництва та інвестиційні процеси.

Вдосконалення правового режиму діяльності товариств з обмеженою відповідальністю та прийняття Закону «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», який відповідає кращим міжнародним стандартам регулювання корпорацій, дозволить значно покращити умови діяльності більш як п’ятсот тисяч зареєстрованих в Україні товариств з обмеженою відповідальністю та створити привабливу альтернативу для багатьох підприємств, які сьогодні існують у надмірно обтяжливій для них організаційно-правовій формі акціонерних товариств.

Мета змін

Метою законопроекту є вдосконалення регулювання відносин, які пов’язані із створенням, діяльністю та припиненням товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю. Усунення значних вад, які існують у чинному законодавстві, та приведення його у відповідність із нормами та концептуальними підходами, характерними для законодавчих актів Європейського Союзу та країн-членів ЄС. Прийняття окремого комплексного закону про товариства з обмеженою відповідальністю та споріднені з ними товариства з додатковою відповідальністю стане логічним продовженням шляху розвитку українського законодавства, закладеного прийняттям Закону України «Про акціонерні товариства», надасть можливість врегулювати відповідні відносини із належним ступенем деталізації, забезпечити необхідну гнучкість регулювання, усунути існуючі в діючих актах дублювання та розбіжності, та дозволить значно покращити інвестиційний клімат та умови здійснення підприємницької діяльності.

14.06.2018 набули чинності зміни до Кримінального кодексу України

14.06.2018 набули чинності зміни до Кримінального кодексу України, передбачені Законом України «Про Вищий антикорупційний суд» від 07.06.2018 № 2447-VIII, відповідно до яких було змінено статтю 343: змінено назву та частину 1.

В якості обґрунтування та мети прийняття змін в пояснювальній записці до відповідного законопроекту було вказано слідуюче.

Обґрунтування необхідності прийняття змін

У світовому Індексі сприйняття корупції (СРІ) за 2016 рік Україна отримала 29 балів зі 100 можливих, посівши 131 місце зі 176 країн. Незважаючи на те, що показники України в цій сфері протягом останніх років покращуються, проте темпи поліпшення ситуації у сфері боротьби із корупцією є недостатніми з огляду на цілі розбудови правової, економічно розвинутої держави.

За даними Тransparency International саме відсутність дієвої судової системи є суттєвою перепоною на шляху України у протидії корупції.

Як відомо, в Україні започатковано масштабну судову реформу: ухвалено конституційні зміни у сфері правосуддя, новий закон про судоустрій і статус суддів, якими запроваджено кардинально новий підхід до функціонування судової системи в Україні, насамперед, з метою формування доброчесного і кваліфікованого суддівського корпусу, здатного забезпечити захист прав і свобод громадян.

Однак, як справедливо оцінюють ситуацію міжнародні партнери України, цей процес є тривалим, широкомасштабним і не дає змоги сконцентрувати всі зусилля держави саме на протидії корупційним проявам.

Україна взяла на себе міжнародні зобов’язання створити найближчим часом спеціалізований антикорупційний суд.

Як наголошується міжнародними експертами у сфері протидії корупції, «зневіра в спроможності традиційного механізму правосуддя належним чином долати корупцію спонукає багато країн створити спеціалізовані антикорупційні установи. Найбільш поширеним аргументом на користь створення спеціалізованих антикорупційних судів є потреба у більш ефективному та швидкому розгляді справ про корупцію та пов’язана з нею потреба подати сигнал національній та міжнародній спільності про те, що країна розпочала серйозну боротьбу з корупцією».

Конституцією України передбачено, що в Україні відповідно до закону можуть діяти вищі спеціалізовані суди (стаття 125). Закон України «Про судоустрій і статус суддів» закріпив, що в системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди як суди першої та апеляційної інстанцій з розгляду окремих категорій справ. Вищими спеціалізованими судами є Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд (стаття 31). При цьому вирішення більшості питань, пов’язаних із діяльністю Вищого антикорупційного суду, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» відносить до врегулювання окремим законом.

Тож для започаткування роботи Вищого антикорупційного суду є нагальна потреба у вирішенні на законодавчому рівні низки питань його діяльності.

Досвід інших держав у питанні створення спеціалізованих антикорупційних судів є неоднозначним. Саме тому необхідно не прагнути перейняти ідеальний варіант створення антикорупційного суду, а впровадити таку модель антикорупційного суду, яка б ґрунтувалась на конституційних принципах верховенства права, рівності всіх громадян перед законом, забезпечувала реалізацію конституційних засад судочинства, передбачала ефективну діяльність суду та досягнення цілей боротьби із корупцією при залученні оптимального обсягу бюджетних коштів.

Мета змін

Проект Закону спрямований на визначення засад організації та діяльності Вищого антикорупційного суду і спеціальних вимог до суддів цього суду та гарантій їх діяльності.

14.06.2018 набули чинності зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення

14.06.2018 набули чинності зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення, передбачені Законом України «Про Вищий антикорупційний суд» від 07.06.2018 № 2447-VIII, відповідно до яких було змінено статтю 1728: змінено назву, абзац 1 частини 1 та примітку до статті.

В якості обґрунтування та мети прийняття змін в пояснювальній записці до відповідного законопроекту було вказано слідуюче.

Обґрунтування необхідності прийняття змін

У світовому Індексі сприйняття корупції (СРІ) за 2016 рік Україна отримала 29 балів зі 100 можливих, посівши 131 місце зі 176 країн. Незважаючи на те, що показники України в цій сфері протягом останніх років покращуються, проте темпи поліпшення ситуації у сфері боротьби із корупцією є недостатніми з огляду на цілі розбудови правової, економічно розвинутої держави.

За даними Тransparency International саме відсутність дієвої судової системи є суттєвою перепоною на шляху України у протидії корупції.

Як відомо, в Україні започатковано масштабну судову реформу: ухвалено конституційні зміни у сфері правосуддя, новий закон про судоустрій і статус суддів, якими запроваджено кардинально новий підхід до функціонування судової системи в Україні, насамперед, з метою формування доброчесного і кваліфікованого суддівського корпусу, здатного забезпечити захист прав і свобод громадян.

Однак, як справедливо оцінюють ситуацію міжнародні партнери України, цей процес є тривалим, широкомасштабним і не дає змоги сконцентрувати всі зусилля держави саме на протидії корупційним проявам.

Україна взяла на себе міжнародні зобов’язання створити найближчим часом спеціалізований антикорупційний суд.

Як наголошується міжнародними експертами у сфері протидії корупції, «зневіра в спроможності традиційного механізму правосуддя належним чином долати корупцію спонукає багато країн створити спеціалізовані антикорупційні установи. Найбільш поширеним аргументом на користь створення спеціалізованих антикорупційних судів є потреба у більш ефективному та швидкому розгляді справ про корупцію та пов’язана з нею потреба подати сигнал національній та міжнародній спільності про те, що країна розпочала серйозну боротьбу з корупцією».

Конституцією України передбачено, що в Україні відповідно до закону можуть діяти вищі спеціалізовані суди (стаття 125). Закон України «Про судоустрій і статус суддів» закріпив, що в системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди як суди першої та апеляційної інстанцій з розгляду окремих категорій справ. Вищими спеціалізованими судами є Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд (стаття 31). При цьому вирішення більшості питань, пов’язаних із діяльністю Вищого антикорупційного суду, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» відносить до врегулювання окремим законом.

Тож для започаткування роботи Вищого антикорупційного суду є нагальна потреба у вирішенні на законодавчому рівні низки питань його діяльності.

Досвід інших держав у питанні створення спеціалізованих антикорупційних судів є неоднозначним. Саме тому необхідно не прагнути перейняти ідеальний варіант створення антикорупційного суду, а впровадити таку модель антикорупційного суду, яка б ґрунтувалась на конституційних принципах верховенства права, рівності всіх громадян перед законом, забезпечувала реалізацію конституційних засад судочинства, передбачала ефективну діяльність суду та досягнення цілей боротьби із корупцією при залученні оптимального  обсягу бюджетних коштів.

Мета змін

Проект Закону спрямований на визначення засад організації та діяльності Вищого антикорупційного суду і спеціальних вимог до суддів цього суду та гарантій їх діяльності.

14.06.2018 набули чинності зміни до Кодексу адміністративного судочинства України

14.06.2018 набули чинності зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, передбачені Законом України «Про Вищий антикорупційний суд» від 07.06.2018 № 2447-VIII, відповідно до яких було змінено слова в тексті кодексу.

В якості обґрунтування та мети прийняття змін в пояснювальній записці до відповідного законопроекту було вказано слідуюче.

Обґрунтування необхідності прийняття змін

У світовому Індексі сприйняття корупції (СРІ) за 2016 рік Україна отримала 29 балів зі 100 можливих, посівши 131 місце зі 176 країн. Незважаючи на те, що показники України в цій сфері протягом останніх років покращуються, проте темпи поліпшення ситуації у сфері боротьби із корупцією є недостатніми з огляду на цілі розбудови правової, економічно розвинутої держави.

За даними Тransparency International саме відсутність дієвої судової системи є суттєвою перепоною на шляху України у протидії корупції.

Як відомо, в Україні започатковано масштабну судову реформу: ухвалено конституційні зміни у сфері правосуддя, новий закон про судоустрій і статус суддів, якими запроваджено кардинально новий підхід до функціонування судової системи в Україні, насамперед, з метою формування доброчесного і кваліфікованого суддівського корпусу, здатного забезпечити захист прав і свобод громадян.

Однак, як справедливо оцінюють ситуацію міжнародні партнери України, цей процес є тривалим, широкомасштабним і не дає змоги сконцентрувати всі зусилля держави саме на протидії корупційним проявам.

Україна взяла на себе міжнародні зобов’язання створити найближчим часом спеціалізований антикорупційний суд.

Як наголошується міжнародними експертами у сфері протидії корупції, «зневіра в спроможності традиційного механізму правосуддя належним чином долати корупцію спонукає багато країн створити спеціалізовані антикорупційні установи. Найбільш поширеним аргументом на користь створення спеціалізованих антикорупційних судів є потреба у більш ефективному та швидкому розгляді справ про корупцію та пов’язана з нею потреба подати сигнал національній та міжнародній спільності про те, що країна розпочала серйозну боротьбу з корупцією».

Конституцією України передбачено, що в Україні відповідно до закону можуть діяти вищі спеціалізовані суди (стаття 125). Закон України «Про судоустрій і статус суддів» закріпив, що в системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди як суди першої та апеляційної інстанцій з розгляду окремих категорій справ. Вищими спеціалізованими судами є Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд (стаття 31). При цьому вирішення більшості питань, пов’язаних із діяльністю Вищого антикорупційного суду, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» відносить до врегулювання окремим законом.

Тож для започаткування роботи Вищого антикорупційного суду є нагальна потреба у вирішенні на законодавчому рівні низки питань його  діяльності.

Досвід інших держав у питанні створення спеціалізованих антикорупційних судів є неоднозначним. Саме тому необхідно не прагнути перейняти ідеальний варіант створення антикорупційного суду, а впровадити таку модель антикорупційного суду, яка б ґрунтувалась на конституційних принципах верховенства права, рівності всіх громадян перед законом, забезпечувала реалізацію конституційних засад судочинства, передбачала ефективну діяльність суду та досягнення цілей боротьби із корупцією при залученні оптимального обсягу бюджетних коштів.

Мета змін

Проект Закону спрямований на визначення засад організації та діяльності Вищого антикорупційного суду і спеціальних вимог до суддів цього суду та гарантій їх діяльності.

10.06.2018 набули чинності зміни до Кримінального кодексу України

10.06.2018 набули чинності зміни до Кримінального кодексу України, передбачені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо надання психіатричної допомоги» від 14.11.2017 № 2205-VIII, відповідно до яких були змінені:

1) кодекс: змінено слова у тексті кодексу;

2) стаття 95: змінено частину 1, доповнено абзацами 2 та 3 частину 2.

В якості обґрунтування та мети прийняття змін в пояснювальній записці до відповідного законопроекту було вказано слідуюче.

Обґрунтування необхідності прийняття змін

Норми чинного законодавства щодо надання психіатричної допомоги потребують принципових змін з метою приведення у відповідність до міжнародних норм та європейської практики.

Зокрема, це стосується положень щодо обмеження свободи осіб, які страждають на психічні розлади.

Положеннями частин першої та другої статті 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, госпіталізується до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна. У рішенні по справі «М. проти України» від 19 квітня 2012 року (заява № 2452/04, пункт 69) Європейський суд з прав людини (далі – Європейський суд) зазначив, що поняття позбавлення свободи включає в себе як об’єктивний елемент, а саме, тримання особи в обмеженому просторі протягом тривалого часу, так і суб’єктивний – відсутність згоди особи на таке позбавлення свободи. Однак, затримання особи може призвести до порушення статті 5 Конвенції навіть тоді, коли особа сама погодилась на нього. Згода особи на поміщення в психіатричний заклад для стаціонарного лікування може вважатись дійсною для цілей Конвенції тільки за наявності достатніх і достовірних свідчень того, що психічна здатність особи дати згоду та розуміти її наслідки була об’єктивно встановлена в ході справедливої і належної процедури і що вся необхідна інформація стосовно госпіталізації та запланованого лікування була надана в адекватний спосіб. Отже, поміщення недієздатної особи без її згоди і у випадку, коли вона не може за станом свого здоров’я дати таку згоду, до психіатричного закладу, з якого вона не може у будь-який момент вийти за власним бажанням, прирівнюється до позбавлення свободи, оскільки вона тримається в обмеженому просторі протягом тривалого часу за відсутності її згоди.

Положеннями статті 26 Конвенції про права інвалідів передбачено, що держави-учасниці вживають, зокрема за підтримки з боку інших інвалідів, ефективних і належних заходів для того, щоб надати інвалідам можливість для досягнення й збереження максимальної незалежності, повних фізичних, розумових, соціальних та професійних здібностей і повного включення й залучення до всіх аспектів життя. Із цією метою держави-учасниці організовують, зміцнюють та розширюють комплексні абілітаційні та реабілітаційні послуги й програми, особливо у сфері охорони здоров’я, зайнятості, освіти й соціального обслуговування, таким чином, щоб ці послуги та програми починали реалізуватися якомога раніше й ґрунтувалися на багатопрофільній оцінці потреб і сильних сторін індивіда та сприяли залученню та включенню до місцевої спільноти й до всіх аспектів життя суспільства, мали добровільний характер і були доступні для інвалідів якомога ближче до місць їхнього безпосереднього проживання, зокрема в сільських районах.

Також врегулювання потребує ситуація із застосуванням примусових заходів медичного характеру.

За даними ВООЗ, розлади психічного здоров’я серед неповнолітніх засуджених є більш поширеними, ніж серед дорослих, при цьому 95% з них має принаймні один психічний розлад, а 80% мають більше ніж один психічний розлад. В той же час, за даними дослідників США, щонайменше 20% молодих правопорушників мають тяжкий психічний розлад. Відповідно до Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями, усі заклади повинні мати у своєму розпорядженні принаймні одного кваліфікованого медичного працівника, досвідченого в галузі психіатрії, повинні виявляти всі психічні захворювання, які могли б перешкодити перевихованню в’язня, повинні піклуватися про покращення психічного стану засудженого, а згідно п. 82, в’язнів, які страждають на психічні захворювання треба брати під нагляд і лікувати в спеціальних закладах під керівництвом лікарів. Медичні та психіатричні служби, що працюють у пенітенціарних закладах, повинні забезпечувати психіатричне лікування всіх в’язнів, що його потребують. Крім того, відповідно до Правил ООН щодо захисту неповнолітніх позбавлених волі, неповнолітній, що страждає на психічне захворювання, повинен проходити лікування в спеціалізованій установі під незалежним медичним контролем.

У справі «Горшков проти України» Європейським судом з прав людини було зазначено, що в Україні участь особи, до якої вже застосовують примусові заходи медичного характеру при розгляді справ про продовження, зміну виду чи припинення застосування примусових заходів медичного характеру, очевидно не є обов’язковою. Можливості пацієнта у такому провадженні обмежені, оскільки він не є стороною провадження. Суд повторював, що ключовою гарантією Конвенції є те, що особа, яка примусово утримується у психіатричному закладі, повинна мати право на судовий перегляд за її власним бажанням. Конвенція вимагає в першу чергу наявність незалежного правового засобу, за допомогою котрого особа, яка утримується, має можливість постати перед суддею, який визначить законність даного утримання. Доступ особи, яка утримується, до судді, не має залежати від доброї волі адміністрації закладу, де утримується особа, використовуватись за розсудом керівництва медичного закладу.

У справі «Анатолій Руденко проти України», Європейським судом з прав людини зазначалось, що можливість пацієнтів отримати інший висновок незалежних експертів-психіатрів це принцип, що також включений до Принципів ООН захисту осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги, є важливою гарантією від можливого свавілля при прийнятті рішень стосовно продовження застосування примусового лікування.

У справі «Наталія Михайленко проти України», Європейським судом з прав людини зазначалось, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних, а право звертатися до суду щодо перегляду рішення про визнання недієздатності, є одним із найважливіших прав для відповідних осіб, адже у разі ініціювання такої процедури вона буде вирішальною для всіх прав і свобод, на які впливає визнання недієздатності. Вітчизняний підхід згідно з яким особи, які визнані недієздатними, не мають права на безпосередній доступ до суду з метою поновлення своєї цивільної дієздатності, не відповідає загальній тенденції, що панує на європейському рівні.

Даний законопроект розроблено з метою створення реального механізму захисту прав недієздатних осіб та попередження свавілля при їх госпіталізації в психіатричних закладах та приведення чинного законодавства до міжнародних стандартів надання психіатричної допомоги ув’язненим.

Мета змін

Необхідність прийняття проекту Закону обумовлена потребою створення реального механізму захисту прав недієздатних осіб та попередження свавілля при їх госпіталізації в психіатричних заклад, а також створення умов для розвитку абілітаційних і реабілітаційних програм. Законопроект покликаний виправити систему, яка призводить до програшу України в Європейському суді з прав людини. Законом передбачається привести вітчизняне законодавство до міжнародних стандартів надання психіатричної допомоги.

10.06.2018 набули чинності зміни до Кримінального процесуального кодексу України

10.06.2018 набули чинності зміни до Кримінального процесуального кодексу України, передбачені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо надання психіатричної допомоги» від 14.11.2017 № 2205-VIII, відповідно до яких були змінені:

1) стаття 116: змінено частину 1;

2) стаття 506: виключено частину 2;

3) стаття 508: змінено пункт 2 частини 1;

4) стаття 512: викладено у новій редакції частину 1;

5) стаття 514: викладено у новій редакції частину 3.

В якості обґрунтування та мети прийняття змін в пояснювальній записці до відповідного законопроекту було вказано слідуюче.

Обґрунтування необхідності прийняття змін

Норми чинного законодавства щодо надання психіатричної допомоги потребують принципових змін з метою приведення у відповідність до міжнародних норм та європейської практики.

Зокрема, це стосується положень щодо обмеження свободи осіб, які страждають на психічні розлади.

Положеннями частин першої та другої статті 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, госпіталізується до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна. У рішенні по справі «М. проти України» від 19 квітня 2012 року (заява № 2452/04, пункт 69) Європейський суд з прав людини (далі – Європейський суд) зазначив, що поняття позбавлення свободи включає в себе як об’єктивний елемент, а саме, тримання особи в обмеженому просторі протягом тривалого часу, так і суб’єктивний – відсутність згоди особи на таке позбавлення свободи. Однак, затримання особи може призвести до порушення статті 5 Конвенції навіть тоді, коли особа сама погодилась на нього. Згода особи на поміщення в психіатричний заклад для стаціонарного лікування може вважатись дійсною для цілей Конвенції тільки за наявності достатніх і достовірних свідчень того, що психічна здатність особи дати згоду та розуміти її наслідки була об’єктивно встановлена в ході справедливої і належної процедури і що вся необхідна інформація стосовно госпіталізації та запланованого лікування була надана в адекватний спосіб. Отже, поміщення недієздатної особи без її згоди і у випадку, коли вона не може за станом свого здоров’я дати таку згоду, до психіатричного закладу, з якого вона не може у будь-який момент вийти за власним бажанням, прирівнюється до позбавлення свободи, оскільки вона тримається в обмеженому просторі протягом тривалого часу за відсутності її згоди.

Положеннями статті 26 Конвенції про права інвалідів передбачено, що держави-учасниці вживають, зокрема за підтримки з боку інших інвалідів, ефективних і належних заходів для того, щоб надати інвалідам можливість для досягнення й збереження максимальної незалежності, повних фізичних, розумових, соціальних та професійних здібностей і повного включення й залучення до всіх аспектів життя. Із цією метою держави-учасниці організовують, зміцнюють та розширюють комплексні абілітаційні та реабілітаційні послуги й програми, особливо у сфері охорони здоров’я, зайнятості, освіти й соціального обслуговування, таким чином, щоб ці послуги та програми починали реалізуватися якомога раніше й ґрунтувалися на багатопрофільній оцінці потреб і сильних сторін індивіда та сприяли залученню та включенню до місцевої спільноти й до всіх аспектів життя суспільства, мали добровільний характер і були доступні для інвалідів якомога ближче до місць їхнього безпосереднього проживання, зокрема в сільських районах.

Також врегулювання потребує ситуація із застосуванням примусових заходів медичного характеру.

За даними ВООЗ, розлади психічного здоров’я серед неповнолітніх засуджених є більш поширеними, ніж серед дорослих, при цьому 95% з них має принаймні один психічний розлад, а 80% мають більше ніж один психічний розлад. В той же час, за даними дослідників США, щонайменше 20% молодих правопорушників мають тяжкий психічний розлад. Відповідно до Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями, усі заклади повинні мати у своєму розпорядженні принаймні одного кваліфікованого медичного працівника, досвідченого в галузі психіатрії, повинні виявляти всі психічні захворювання, які могли б перешкодити перевихованню в’язня, повинні піклуватися про покращення психічного стану засудженого, а згідно п. 82, в’язнів, які страждають на психічні захворювання треба брати під нагляд і лікувати в спеціальних закладах під керівництвом лікарів. Медичні та психіатричні служби, що працюють у пенітенціарних закладах, повинні забезпечувати психіатричне лікування всіх в’язнів, що його потребують. Крім того, відповідно до Правил ООН щодо захисту неповнолітніх позбавлених волі, неповнолітній, що страждає на психічне захворювання, повинен проходити лікування в спеціалізованій установі під незалежним медичним контролем.

У справі «Горшков проти України» Європейським судом з прав людини було зазначено, що в Україні участь особи, до якої вже застосовують примусові заходи медичного характеру при розгляді справ про продовження, зміну виду чи припинення застосування примусових заходів медичного характеру, очевидно не є обов’язковою. Можливості пацієнта у такому провадженні обмежені, оскільки він не є стороною провадження. Суд повторював, що ключовою гарантією Конвенції є те, що особа, яка примусово утримується у психіатричному закладі, повинна мати право на судовий перегляд за її власним бажанням. Конвенція вимагає в першу чергу наявність незалежного правового засобу, за допомогою котрого особа, яка утримується, має можливість постати перед суддею, який визначить законність даного утримання. Доступ особи, яка утримується, до судді, не має залежати від доброї волі адміністрації закладу, де утримується особа, використовуватись за розсудом керівництва медичного закладу.

У справі «Анатолій Руденко проти України», Європейським судом з прав людини зазначалось, що можливість пацієнтів отримати інший висновок незалежних експертів-психіатрів це принцип, що також включений до Принципів ООН захисту осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги, є важливою гарантією від можливого свавілля при прийнятті рішень стосовно продовження застосування примусового лікування.

У справі «Наталія Михайленко проти України», Європейським судом з прав людини зазначалось, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних, а право звертатися до суду щодо перегляду рішення про визнання недієздатності, є одним із найважливіших прав для відповідних осіб, адже у разі ініціювання такої процедури вона буде вирішальною для всіх прав і свобод, на які впливає визнання недієздатності. Вітчизняний підхід згідно з яким особи, які визнані недієздатними, не мають права на безпосередній доступ до суду з метою поновлення своєї цивільної дієздатності, не відповідає загальній тенденції, що панує на європейському рівні.

Даний законопроект розроблено з метою створення реального механізму захисту прав недієздатних осіб та попередження свавілля при їх госпіталізації в психіатричних закладах та приведення чинного законодавства до міжнародних стандартів  надання психіатричної допомоги ув’язненим.

Мета змін

Необхідність прийняття проекту Закону обумовлена потребою створення реального механізму захисту прав недієздатних осіб та попередження свавілля при їх госпіталізації в психіатричних заклад, а також створення умов для розвитку абілітаційних і реабілітаційних програм. Законопроект покликаний виправити систему, яка призводить до програшу України в Європейському суді з прав людини. Законом передбачається привести вітчизняне законодавство до міжнародних стандартів надання психіатричної допомоги.

10.06.2018 набули чинності зміни до Цивільного кодексу України

10.06.2018 набули чинності зміни до Цивільного кодексу України, передбачені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо надання психіатричної допомоги» від 14.11.2017 № 2205-VIII, відповідно до яких було виключено абзац 2 частини 5 статті 281.

В якості обґрунтування та мети прийняття змін в пояснювальній записці до відповідного законопроекту було вказано слідуюче.

Обґрунтування необхідності прийняття змін

Норми чинного законодавства щодо надання психіатричної допомоги потребують принципових змін з метою приведення у відповідність до міжнародних норм та європейської практики.

Зокрема, це стосується положень щодо обмеження свободи осіб, які страждають на психічні розлади.

Положеннями частин першої та другої статті 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, госпіталізується до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна. У рішенні по справі «М. проти України» від 19 квітня 2012 року (заява № 2452/04, пункт 69) Європейський суд з прав людини (далі – Європейський суд) зазначив, що поняття позбавлення свободи включає в себе як об’єктивний елемент, а саме, тримання особи в обмеженому просторі протягом тривалого часу, так і суб’єктивний – відсутність згоди особи на таке позбавлення свободи. Однак, затримання особи може призвести до порушення статті 5 Конвенції навіть тоді, коли особа сама погодилась на нього. Згода особи на поміщення в психіатричний заклад для стаціонарного лікування може вважатись дійсною для цілей Конвенції тільки за наявності достатніх і достовірних свідчень того, що психічна здатність особи дати згоду та розуміти її наслідки була об’єктивно встановлена в ході справедливої і належної процедури і що вся необхідна інформація стосовно госпіталізації та запланованого лікування була надана в адекватний спосіб. Отже, поміщення недієздатної особи без її згоди і у випадку, коли вона не може за станом свого здоров’я дати таку згоду, до психіатричного закладу, з якого вона не може у будь-який момент вийти за власним бажанням, прирівнюється до позбавлення свободи, оскільки вона тримається в обмеженому просторі протягом тривалого часу за відсутності її згоди.

Положеннями статті 26 Конвенції про права інвалідів передбачено, що держави-учасниці вживають, зокрема за підтримки з боку інших інвалідів, ефективних і належних заходів для того, щоб надати інвалідам можливість для досягнення й збереження максимальної незалежності, повних фізичних, розумових, соціальних та професійних здібностей і повного включення й залучення до всіх аспектів життя. Із цією метою держави-учасниці організовують, зміцнюють та розширюють комплексні абілітаційні та реабілітаційні послуги й програми, особливо у сфері охорони здоров’я, зайнятості, освіти й соціального обслуговування, таким чином, щоб ці послуги та програми починали реалізуватися якомога раніше й ґрунтувалися на багатопрофільній оцінці потреб і сильних сторін індивіда та сприяли залученню та включенню до місцевої спільноти й до всіх аспектів життя суспільства, мали добровільний характер і були доступні для інвалідів якомога ближче до місць їхнього безпосереднього проживання, зокрема в сільських районах.

Також врегулювання потребує ситуація із застосуванням примусових заходів медичного характеру.

За даними ВООЗ, розлади психічного здоров’я серед неповнолітніх засуджених є більш поширеними, ніж серед дорослих, при цьому 95% з них має принаймні один психічний розлад, а 80% мають більше ніж один психічний розлад. В той же час, за даними дослідників США, щонайменше 20% молодих правопорушників мають тяжкий психічний розлад. Відповідно до Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями, усі заклади повинні мати у своєму розпорядженні принаймні одного кваліфікованого медичного працівника, досвідченого в галузі психіатрії, повинні виявляти всі психічні захворювання, які могли б перешкодити перевихованню в’язня, повинні піклуватися про покращення психічного стану засудженого, а згідно п. 82, в’язнів, які страждають на психічні захворювання треба брати під нагляд і лікувати в спеціальних закладах під керівництвом лікарів. Медичні та психіатричні служби, що працюють у пенітенціарних закладах, повинні забезпечувати психіатричне лікування всіх в’язнів, що його потребують. Крім того, відповідно до Правил ООН щодо захисту неповнолітніх позбавлених волі, неповнолітній, що страждає на психічне захворювання, повинен проходити лікування в спеціалізованій установі під незалежним медичним контролем.

У справі «Горшков проти України» Європейським судом з прав людини було зазначено, що в Україні участь особи, до якої вже застосовують примусові заходи медичного характеру при розгляді справ про продовження, зміну виду чи припинення застосування примусових заходів медичного характеру, очевидно не є обов’язковою. Можливості пацієнта у такому провадженні обмежені, оскільки він не є стороною провадження. Суд повторював, що ключовою гарантією Конвенції є те, що особа, яка примусово утримується у психіатричному закладі, повинна мати право на судовий перегляд за її власним бажанням. Конвенція вимагає в першу чергу наявність незалежного правового засобу, за допомогою котрого особа, яка утримується, має можливість постати перед суддею, який визначить законність даного утримання. Доступ особи, яка утримується, до судді, не має залежати від доброї волі адміністрації закладу, де утримується особа, використовуватись за розсудом керівництва медичного закладу.

У справі «Анатолій Руденко проти України», Європейським судом з прав людини зазначалось, що можливість пацієнтів отримати інший висновок незалежних експертів-психіатрів це принцип, що також включений до Принципів ООН захисту осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги, є важливою гарантією від можливого свавілля при прийнятті рішень стосовно продовження застосування примусового лікування.

У справі «Наталія Михайленко проти України», Європейським судом з прав людини зазначалось, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних, а право звертатися до суду щодо перегляду рішення про визнання недієздатності, є одним із найважливіших прав для відповідних осіб, адже у разі ініціювання такої процедури вона буде вирішальною для всіх прав і свобод, на які впливає  визнання недієздатності. Вітчизняний підхід згідно з яким особи, які визнані недієздатними, не мають права на безпосередній доступ до суду з метою поновлення своєї цивільної дієздатності, не відповідає загальній тенденції, що панує на європейському рівні.

Даний законопроект розроблено з метою створення реального механізму захисту прав недієздатних осіб та попередження свавілля при їх госпіталізації в психіатричних закладах та приведення чинного законодавства до міжнародних стандартів  надання психіатричної допомоги ув’язненим.

Мета змін

Необхідність прийняття проекту Закону обумовлена потребою створення реального механізму захисту прав недієздатних осіб та попередження свавілля при їх госпіталізації в психіатричних заклад, а також створення умов для розвитку абілітаційних і реабілітаційних програм. Законопроект покликаний виправити систему, яка призводить до програшу України в Європейському суді з прав людини. Законом передбачається привести вітчизняне законодавство до міжнародних стандартів надання психіатричної допомоги.

10.06.2018 набули чинності зміни до Цивільного процесуального кодексу України

10.06.2018 набули чинності зміни до Цивільного процесуального кодексу України, передбачені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо надання психіатричної допомоги»від 14.11.2017 № 2205-VIII, відповідно до яких було змінено слова у тексті кодексу.

В якості обґрунтування та мети прийняття змін в пояснювальній записці до відповідного законопроекту було вказано слідуюче.

Обґрунтування необхідності прийняття змін

Норми чинного законодавства щодо надання психіатричної допомоги потребують принципових змін з метою приведення у відповідність до міжнародних норм та європейської практики.

Зокрема, це стосується положень щодо обмеження свободи осіб, які страждають на психічні розлади.

Положеннями частин першої та другої статті 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, госпіталізується до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна. У рішенні по справі «М. проти України» від 19 квітня 2012 року (заява № 2452/04, пункт 69) Європейський суд з прав людини (далі – Європейський суд) зазначив, що поняття позбавлення свободи включає в себе як об’єктивний елемент, а саме, тримання особи в обмеженому просторі протягом тривалого часу, так і суб’єктивний – відсутність згоди особи на таке позбавлення свободи. Однак, затримання особи може призвести до порушення статті 5 Конвенції навіть тоді, коли особа сама погодилась на нього. Згода особи на поміщення в психіатричний заклад для стаціонарного лікування може вважатись дійсною для цілей Конвенції тільки за наявності достатніх і достовірних свідчень того, що психічна здатність особи дати згоду та розуміти її наслідки була об’єктивно встановлена в ході справедливої і належної процедури і що вся необхідна інформація стосовно госпіталізації та запланованого лікування була надана в адекватний спосіб. Отже, поміщення недієздатної особи без її згоди і у випадку, коли вона не може за станом свого здоров’я дати таку згоду, до психіатричного закладу, з якого вона не може у будь-який момент вийти за власним бажанням, прирівнюється до позбавлення свободи, оскільки вона тримається в обмеженому просторі протягом тривалого часу за відсутності її згоди.

Положеннями статті 26 Конвенції про права інвалідів передбачено, що держави-учасниці вживають, зокрема за підтримки з боку інших інвалідів, ефективних і належних заходів для того, щоб надати інвалідам можливість для досягнення й збереження максимальної незалежності, повних фізичних, розумових, соціальних та професійних здібностей і повного включення й залучення до всіх аспектів життя. Із цією метою держави-учасниці організовують, зміцнюють та розширюють комплексні абілітаційні та реабілітаційні послуги й програми, особливо у сфері охорони здоров’я, зайнятості, освіти й соціального обслуговування, таким чином, щоб ці послуги та програми починали реалізуватися якомога раніше й ґрунтувалися на багатопрофільній оцінці потреб і сильних сторін індивіда та сприяли залученню та включенню до місцевої спільноти й до всіх аспектів життя суспільства, мали добровільний характер і були доступні для інвалідів якомога ближче до місць їхнього безпосереднього проживання, зокрема в сільських районах.

Також врегулювання потребує ситуація із застосуванням примусових заходів медичного характеру.

За даними ВООЗ, розлади психічного здоров’я серед неповнолітніх засуджених є більш поширеними, ніж серед дорослих, при цьому 95% з них має принаймні один психічний розлад, а 80% мають більше ніж один психічний розлад. В той же час, за даними дослідників США, щонайменше 20% молодих правопорушників мають тяжкий психічний розлад. Відповідно до Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями, усі заклади повинні мати у своєму розпорядженні принаймні одного кваліфікованого медичного працівника, досвідченого в галузі психіатрії, повинні виявляти всі психічні захворювання, які могли б перешкодити перевихованню в’язня, повинні піклуватися про покращення психічного стану засудженого, а згідно п. 82, в’язнів, які страждають на психічні захворювання треба брати під нагляд і лікувати в спеціальних закладах під керівництвом лікарів. Медичні та психіатричні служби, що працюють у пенітенціарних закладах, повинні забезпечувати психіатричне лікування всіх в’язнів, що його потребують. Крім того, відповідно до Правил ООН щодо захисту неповнолітніх позбавлених волі, неповнолітній, що страждає на психічне захворювання, повинен проходити лікування в спеціалізованій установі під незалежним медичним контролем.

У справі «Горшков проти України» Європейським судом з прав людини було зазначено, що в Україні участь особи, до якої вже застосовують примусові заходи медичного характеру при розгляді справ про продовження, зміну виду чи припинення застосування примусових заходів медичного характеру, очевидно не є обов’язковою. Можливості пацієнта у такому провадженні обмежені, оскільки він не є стороною провадження. Суд повторював, що ключовою гарантією Конвенції є те, що особа, яка примусово утримується у психіатричному закладі, повинна мати право на судовий перегляд за її власним бажанням. Конвенція вимагає в першу чергу наявність незалежного правового засобу, за допомогою котрого особа, яка утримується, має можливість постати перед суддею, який визначить законність даного утримання. Доступ особи, яка утримується, до судді, не має залежати від доброї волі адміністрації закладу, де утримується особа, використовуватись за розсудом керівництва медичного закладу.

У справі «Анатолій Руденко проти України», Європейським судом з прав людини зазначалось, що можливість пацієнтів отримати інший висновок незалежних експертів-психіатрів це принцип, що також включений до Принципів ООН захисту осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги, є важливою гарантією від можливого свавілля при прийнятті рішень стосовно продовження застосування примусового лікування.

У справі «Наталія Михайленко проти України», Європейським судом з прав людини зазначалось, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних, а право звертатися до суду щодо перегляду рішення про визнання недієздатності, є одним із найважливіших прав для відповідних осіб, адже у разі ініціювання такої процедури вона буде вирішальною для всіх прав і свобод, на які впливає визнання недієздатності. Вітчизняний підхід згідно з яким особи, які визнані недієздатними, не мають права на безпосередній доступ до суду з метою поновлення своєї цивільної дієздатності, не відповідає загальній тенденції, що панує на європейському рівні.

Даний законопроект розроблено з метою створення реального механізму захисту прав недієздатних осіб та попередження свавілля при їх госпіталізації в психіатричних закладах та приведення чинного законодавства до міжнародних стандартів  надання психіатричної допомоги ув’язненим.

Мета змін

Необхідність прийняття проекту Закону обумовлена потребою створення реального механізму захисту прав недієздатних осіб та попередження свавілля при їх госпіталізації в психіатричних заклад, а також створення умов для розвитку абілітаційних і реабілітаційних програм. Законопроект покликаний виправити систему, яка призводить до програшу України в Європейському суді з прав людини. Законом передбачається привести вітчизняне законодавство до міжнародних стандартів надання психіатричної допомоги.

Архів новин

ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930    
       
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930    
       
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
       
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   
       
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   
       
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
       
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
       
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
       
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
       
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
       
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728   
       
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   
       
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  
       
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
       
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
       
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
       
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
3031     
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 
       
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   
       

Сервіс клієнтів: тел.: (044) 223 34 67 e-mail: peredplata@zakoni.ua
Товариство з обмеженою відповідальністю «Редакція збірника «Вісник України»
Київська область, Баришівський район,
смт Баришівка, вул. Жовтнева, 53
Адреса для листування: 07501, Київська область, Баришівський район,
смт Баришівка,
а/с 25