10.06.2018 набули чинності зміни до Кримінального кодексу України
10.06.2018 набули чинності зміни до Кримінального кодексу України, передбачені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо надання психіатричної допомоги» від 14.11.2017 № 2205-VIII, відповідно до яких були змінені:
1) кодекс: змінено слова у тексті кодексу;
2) стаття 95: змінено частину 1, доповнено абзацами 2 та 3 частину 2.
В якості обґрунтування та мети прийняття змін в пояснювальній записці до відповідного законопроекту було вказано слідуюче.
Обґрунтування необхідності прийняття змін
Норми чинного законодавства щодо надання психіатричної допомоги потребують принципових змін з метою приведення у відповідність до міжнародних норм та європейської практики.
Зокрема, це стосується положень щодо обмеження свободи осіб, які страждають на психічні розлади.
Положеннями частин першої та другої статті 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, госпіталізується до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна. У рішенні по справі «М. проти України» від 19 квітня 2012 року (заява № 2452/04, пункт 69) Європейський суд з прав людини (далі – Європейський суд) зазначив, що поняття позбавлення свободи включає в себе як об’єктивний елемент, а саме, тримання особи в обмеженому просторі протягом тривалого часу, так і суб’єктивний – відсутність згоди особи на таке позбавлення свободи. Однак, затримання особи може призвести до порушення статті 5 Конвенції навіть тоді, коли особа сама погодилась на нього. Згода особи на поміщення в психіатричний заклад для стаціонарного лікування може вважатись дійсною для цілей Конвенції тільки за наявності достатніх і достовірних свідчень того, що психічна здатність особи дати згоду та розуміти її наслідки була об’єктивно встановлена в ході справедливої і належної процедури і що вся необхідна інформація стосовно госпіталізації та запланованого лікування була надана в адекватний спосіб. Отже, поміщення недієздатної особи без її згоди і у випадку, коли вона не може за станом свого здоров’я дати таку згоду, до психіатричного закладу, з якого вона не може у будь-який момент вийти за власним бажанням, прирівнюється до позбавлення свободи, оскільки вона тримається в обмеженому просторі протягом тривалого часу за відсутності її згоди.
Положеннями статті 26 Конвенції про права інвалідів передбачено, що держави-учасниці вживають, зокрема за підтримки з боку інших інвалідів, ефективних і належних заходів для того, щоб надати інвалідам можливість для досягнення й збереження максимальної незалежності, повних фізичних, розумових, соціальних та професійних здібностей і повного включення й залучення до всіх аспектів життя. Із цією метою держави-учасниці організовують, зміцнюють та розширюють комплексні абілітаційні та реабілітаційні послуги й програми, особливо у сфері охорони здоров’я, зайнятості, освіти й соціального обслуговування, таким чином, щоб ці послуги та програми починали реалізуватися якомога раніше й ґрунтувалися на багатопрофільній оцінці потреб і сильних сторін індивіда та сприяли залученню та включенню до місцевої спільноти й до всіх аспектів життя суспільства, мали добровільний характер і були доступні для інвалідів якомога ближче до місць їхнього безпосереднього проживання, зокрема в сільських районах.
Також врегулювання потребує ситуація із застосуванням примусових заходів медичного характеру.
За даними ВООЗ, розлади психічного здоров’я серед неповнолітніх засуджених є більш поширеними, ніж серед дорослих, при цьому 95% з них має принаймні один психічний розлад, а 80% мають більше ніж один психічний розлад. В той же час, за даними дослідників США, щонайменше 20% молодих правопорушників мають тяжкий психічний розлад. Відповідно до Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями, усі заклади повинні мати у своєму розпорядженні принаймні одного кваліфікованого медичного працівника, досвідченого в галузі психіатрії, повинні виявляти всі психічні захворювання, які могли б перешкодити перевихованню в’язня, повинні піклуватися про покращення психічного стану засудженого, а згідно п. 82, в’язнів, які страждають на психічні захворювання треба брати під нагляд і лікувати в спеціальних закладах під керівництвом лікарів. Медичні та психіатричні служби, що працюють у пенітенціарних закладах, повинні забезпечувати психіатричне лікування всіх в’язнів, що його потребують. Крім того, відповідно до Правил ООН щодо захисту неповнолітніх позбавлених волі, неповнолітній, що страждає на психічне захворювання, повинен проходити лікування в спеціалізованій установі під незалежним медичним контролем.
У справі «Горшков проти України» Європейським судом з прав людини було зазначено, що в Україні участь особи, до якої вже застосовують примусові заходи медичного характеру при розгляді справ про продовження, зміну виду чи припинення застосування примусових заходів медичного характеру, очевидно не є обов’язковою. Можливості пацієнта у такому провадженні обмежені, оскільки він не є стороною провадження. Суд повторював, що ключовою гарантією Конвенції є те, що особа, яка примусово утримується у психіатричному закладі, повинна мати право на судовий перегляд за її власним бажанням. Конвенція вимагає в першу чергу наявність незалежного правового засобу, за допомогою котрого особа, яка утримується, має можливість постати перед суддею, який визначить законність даного утримання. Доступ особи, яка утримується, до судді, не має залежати від доброї волі адміністрації закладу, де утримується особа, використовуватись за розсудом керівництва медичного закладу.
У справі «Анатолій Руденко проти України», Європейським судом з прав людини зазначалось, що можливість пацієнтів отримати інший висновок незалежних експертів-психіатрів це принцип, що також включений до Принципів ООН захисту осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги, є важливою гарантією від можливого свавілля при прийнятті рішень стосовно продовження застосування примусового лікування.
У справі «Наталія Михайленко проти України», Європейським судом з прав людини зазначалось, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних, а право звертатися до суду щодо перегляду рішення про визнання недієздатності, є одним із найважливіших прав для відповідних осіб, адже у разі ініціювання такої процедури вона буде вирішальною для всіх прав і свобод, на які впливає визнання недієздатності. Вітчизняний підхід згідно з яким особи, які визнані недієздатними, не мають права на безпосередній доступ до суду з метою поновлення своєї цивільної дієздатності, не відповідає загальній тенденції, що панує на європейському рівні.
Даний законопроект розроблено з метою створення реального механізму захисту прав недієздатних осіб та попередження свавілля при їх госпіталізації в психіатричних закладах та приведення чинного законодавства до міжнародних стандартів надання психіатричної допомоги ув’язненим.
Мета змін
Необхідність прийняття проекту Закону обумовлена потребою створення реального механізму захисту прав недієздатних осіб та попередження свавілля при їх госпіталізації в психіатричних заклад, а також створення умов для розвитку абілітаційних і реабілітаційних програм. Законопроект покликаний виправити систему, яка призводить до програшу України в Європейському суді з прав людини. Законом передбачається привести вітчизняне законодавство до міжнародних стандартів надання психіатричної допомоги.